Бонус 10 000 грн Вступне слово;
Пролог;
Розділ 1. Безодня. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 2. Фуентеальбілья. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 3. Брунете. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 4. "Ла Масія". Частина I
Розділ 4. "Ла Масія" (частина II)
"З цим важко змиритися - я знаю, тому що я опинився там на тиждень раніше Андреса. Але, чесно кажучи, до того моменту часу я вже звик, - розповідає Хорхе Тройтейро, однокласник Андреса по школі Луїса Вівеса. - Потрібно розуміти, що ця зміна обстановки для нас означала. Наше дитинство закінчилося буквально за одну ніч. Коли мені було десять або одинадцять років, вдома все робилося для мене, і я думаю, така ж ситуація була і у Андреса. Батьки тебе одягають, забирають зі школи, возяться з вами всюди і взагалі все для вас роблять.
В "Ла Масії" ми виходили зі школи, і ніхто на нас не чекав. Нам було по 12 років. Ми повинні були швидко дорослішати, і не кожен був до цього готовий. Ми поїхали від свого дитинства щоб приєднатися до набагато більшої сім'ї - сім'ї "Ла Масії" - про існування якої ми до недавнього часу навіть не підозрювали. Раптово у нас з'явилися нові брати, і оскільки ми були наймолодшими, вони в усьому нам допомагали. Вони наглядали за нами, але..." Тройтейро не закінчується свою думку, і повертається до спогаду тих одиноких днів, коли його настрій поліпшив лише приїзд Андреса. Андрес, виходячи з будівлі школи, і бачачи, що його ніхто не зустрічає - миттєво, без будь-якої адаптації, - зрозумів і прийняв нові "правила гри".
Можливо, усвідомлення нових реалій прийшло до Андреса ще в машині по дорозі з Фуентеальбільї до Барселони, коли представники трьох поколінь родини - троє дорослих і одна дитина - мовчали, тримаючи шлях в невідомість.
Андрес: "Я пам'ятаю, коли ми зупинилися перекусити у Тортосі, але ніхто нічого не їв. Ситуація була схожа на ту, немов ми усвідомлювали, що кінець наближається". Кінець. Так вони бачили ситуацію, що склалася. "Ми знали, що назад дороги немає. На перекус ми зупинилися у Каталонії, тому дійсно все виглядало так, що розвернутися ми вже не могли. Коли хтось брав слово, ця розмова була ні про що. Або ж це було спілкування, яке впиралося в глухий кут. Ніхто не міг прийняти почуття страждання. Але ми повинні були пережити це.
Я взагалі нічого не з'їв ані в Тортосі, ані у "Ла Масії".
Озираючись назад і бачачи цю ситуацію очима батька, Андрес може оцінити те, що зробила його сім'я в той день. "Раніше я думав тільки про свої переживання, про те, як я себе почував у "Ла Масії". Тепер я можу уявити, що відчували мої батьки разом з дідусем. Поки ти сам не станеш батьком, ти не зможеш зрозуміти, що діється на душі у такі моменти. Ти не зможеш усвідомити те, як вони страждали, або через які переживання пройшла моя сестра. Тепер, коли я сам став батьком, я знаю, що не переживу, якщо одного разу не побачу Валерію, Паоло Андреа або Анну; якщо хоча б на один день не доторкнуся до своєї дівчинки і свого хлопчика. Тепер я можу зрозуміти, що відчували батьки, коли залишали мене в "Ла Масії". Навіть тепер я вважаю за краще не думати про це".
Вони дали зрозуміти, що будуть відвідувати Андреса раз на місяць. Життя 12-річного хлопчини повністю змінилося. "Пройшли тижні або, можливо, навіть місяці, перш ніж ситуація нормалізувалася, і я звик.
Спочатку мені було важко їсти, - розповідає Андрес. - Я не хотів розмовляти з ними по телефону, тому що це означало, що я буду ридати в трубку. Але у підсумку ти звикаєш до нового стану справ, тому що думаєш про те, для чого ти тут і чого намагаєшся досягти. Я хотів бути там. І як би погано мені не було, я не хотів повертатися додому. я повинен був залишитися і довести справу - мова про амбіції стати гравцем "Барси" - до кінця.
Такий вид впертості дуже притаманний у родині Лухан. Марі проявила впертість тієї драматичної вночі, коли Хосе Антоніо погрожував вибити двері, як тільки Андрес вперше потрапив до елітарної академії "Барси". І її син проявив впертість, коли стримував сльози у перші дні перебування в коридорах 300-річного будинку Ла Масіі де Кан Планес.
Андрес: "Коли мої батьки прийшли провідати мене, це було маленькою розрадою. Вони приїхали у п'ятницю - їм довелося чекати через мою сестру, яка ходила до школи. Вони прибули до Барселони близько восьми чи дев'яти годин вечора. Звичайно, я вже з нетерпінням їх чекав. Я стояв біля дверей, щоб ми могли піти навпростець без всякої затримки. Ми повечеряли в кафе поряд з готелем, а потім всі разом повернулися в їхню кімнату в готелі, і вляглися в одне ліжко. У той вечір ми робили разом буквально все. Які чудові спогади!
Потім в суботу після зіграного матчу ми отримали вихідний. Ми могли піти в кіно або прогулятися по Барселоні, але я на той час думав про ніч, яка ось-ось настане. Вона наблизить той час, коли моя сім'я повинна буде поїхати додому, хвилина за хвилиною, година за годиною. Не було способу зупинити годинник. Час летів, і я не міг його контролювати. Спочатку вони приїжджали до мене раз на місяць, а потім почали приїжджати двічі на місяць.
Я знав, що після обіду в неділю їм доведеться знову відправитися додому. Вони повинні повернутися, щоб допомогти моїм дядькам і дідусям з баром. У неділю ввечері місцеві жителі збиралися заповнити бар, а тому мої батьки повинні були повернутися туди через сім-вісім годин, не пізніше. Це означало, що вони повинні були виїхати з Барселони не пізніше двох-трьох годин. Коли приходив час прощатися, завжди наступала драма. Здавалося, що вони провели зі мною так мало часу..."
Наступні дні відвідин будуть ретельно підраховані. "Я закреслював дні у своєму шкільному щоденнику. Я перераховував дні, що залишалися до Різдва, Великодня або літніх канікул. І так місяць за місяцем. Мене завжди тягнуло до своєї сім'ї, і дні, проведені у "Ла Масії" тільки посилили цю тягу.
Мені подобається, що мій зв'язок з родиною міцний. Я все ще пам'ятаю перший приїзд батьків до мене до Барселони. Вони прибули на синьому Ford Orion. Вони сказали, що приїдуть приблизно о восьмій вечора. Я чекав їх починаючи з сьомої години. Де я їх чекав? Сидячи на огородженні поблизу "Ла Масії", де ж ще? Я проводжав поглядом кожну машину, що проносилася повз, щоб зрозуміти, чи не вони це їдуть. І знаєте, яка "удача" чекала їх у той день? Коли вони знаходилися вже всього в декількох кілометрах від мене, машина зламалася і щоб доїхати до Барселони їм довелося скористатися послугами рятувальної служби.
Крім всіх очевидних незручностей, це означало, що тепер у мене було ще менше часу побути з ними. Батькам довелося заплатити близько 30 000 песет, і вони були змушені просити директора "Ла Масії" Сеньйора Фарреса позичити цю суму. Бідолахи! Вони економили весь місяць, щоб побачити мене, і треба ж щоб таке трапилося під час їх першої до мене поїздки".
Потім всі повернулися до свого повсякденного життя. Батько Андреса повернувся до будівництва, його мати знову приступила до роботи в барі, тоді як сам Андрес повернувся до "Ла Масії". Він храбрився перед Хосе Антоніо. "Слухай, тату, я думаю, що витримаю тут рік, але два... Я в цьому не впевнений, але зроблю все від себе залежне".
У глибині душі Іньєста знав, що йому потрібно подолати свої страхи. "Канава, яка проходить через наше містечко, недостатньо глибока, щоб ввібрати в себе всі сльози, які виплакав мій онук, - згадує Андрес Лухан, четвертий мовчазний пасажир синього Ford Orion. - Це не той досвід, який ти хотів би випробувати у своєму житті. Було дуже багато сліз. Занадто багато..."
Так Андрес виявився зовсім один. Він пробув у "Ла Масії" з 12 до 17 років. Це були п'ять довгих років, які, втім, не могли зрівнятися з тією першою ніччю, коли, здавалося, разом з маленьким хлопчиком з Ла-Манчі ридали навіть старі камені "Ла Масії".
